Айзенберг Владимир

В кімнаті чужій, на дивані старому,
Де кожна пружина, мов скрипка співала.
З думками про затишок рідного дому
И в муках пекельних любов помирала.
Любов помирала...

Вона була гарна і зовсім зелена.
Вона ще й себе до пуття не пізнала.
Іще не дружина, та вже наречена
За крок до вінця безнадійно вмирала.
Любов помирала...

І смерть цього разу прийшла не з косою,
А з пишним букетом в куточку стояла.
Їй так не хотілось вести за собою,
Та що тут поробиш – любов помирала.
Любов помирала...

А можна б красуні ще й жити та жити.
Для цього було їй потрібно так мало.
Та слово єдине, щоб смерть зупинити
Не вимовив хтось, і любов помирала.
Любов помирала...

А місто купалося в тихім світанні,
Зітхало крізь сон і ніяк не зважало,
Що з криком німим, на чужому дивані
Його безталанне дитя помирало.
Любов помирала...